Саме у той момент сплинув час, який їй було дано на підготовку. Безшумно відчинилися двері з кімнати і Ґейдвіг була змушена залишити її. Вона навіть не встигла отямитися та подумати про можливі питання, як підлога повезла її по темному коридору. Повільний поворот за ріг і униз – проте Ґейдвіг не встигла здивуватися, як опинилася в іншій кімнаті. Підлога зупинилася і дівчина увійшла. Напівтемрява була цілком природним явищем для цього будинку, це вона вже помітила, але простір її вразив. Це була не кімната, а величезна зала, яка існує у музеях, або палацах. Більш того, нерозумінню Ґейдвіг не було меж: яким би великим не був цей будинок, ТАКЕ приміщення не могло жодним чином УТИСНУТИСЯ у нього. Це суперечило усьому, що вона бачила у реальному житті, проте доводилося вірити власним очам. Ґейдвіг повільно вирушила уперед та почала придивлятися до зали. Усе було у червоно-коричневих тонах. Важкі оксамитові штори не давали світлу проникнути у залу. Китайське різьбярство з чорного дерева прикрашало стіни, а світлі бежеві плями – меблі у стилю рококо – мали китчевий вигляд. Потроху очі Ґейдвіг звикали до оточення і вона відмітила про себе, що власник будинку не обтяжує себе будь яким поняттям про стиль або самк: зала могла бути складом або крамницею антикваріату – ніяк не залою для вітань чи прийомів. Вона розгубилася і не знала чого чекати надалі, бо не знала, куди йти. Немов у відповідь на її думки пролунав голос, той самий баритон, що вона чула у ночі.
– Я проведу тебе до столу. Сподіваюсь тобі сніданок сподобається. Головне: не показуй жодного подиву з того що побачила чи почула. Навіть не думай видати себе рухом або виразом обличчя. Тут за усіма слідкують.
Ґейдвіг хотіла багато про що розпитати, але останні слова змусили її змінити думку. Зараз не вона ставить умови, а невідомо хто. Доречи вона вже почала підозрювати, що Макс не має відношення до усього цього. Якби не його голос у слухавці, вона ніколи б не погодилася на цю пропозицію. Зараз вже нічого не можна було змінити, і вона мала діяти відповідно до вказівок незнайомця. Він узяв її за руку, проте з більшою пошаною, ніж уночі та повів її за собою. Ґейдвіг вже помітила, що він намагався бути у тіні, щоб вона не розгледіла його зовнішність. Він йшов швидко, а вона намагалася йти якомога повільніше: відчувалося, що сукня так і прагне її розчавити, а чобітки, які клацали по підлозі, тиснули та натирали її ноги.
Зала здавалася нескінченною та порожньою. Нагромадження коштовних речей різних епох не робили її менш похмурою, і під тиском усього цього у Ґейдвіг почалася задуха. Ніхто її не підхопив, тільки тягнули за собою, немов ляльку, а вона йшла уперед, немов під дією якогось наркотику. Перед її очима почало усе зливатися в одну червоно-коричневу масу, аж раптом на неї обрушилося таке яскраве світло, що їй довелося міцно стиснути очі. Коли Ґейдвіг їх знову розкрила, вона опинилася в іншому оточенні. Ні, зала як була похмурою, такою і залишилася. Але дещо змінилося. По-перше, дівчина вже не стояла, а сиділа на дерев’яному стільці з високою спинкою. По-друге, вона буда за грубезним столом, на якому нічого не було. І, по-третє, простір навколо було змінено: стіл знаходився на пласкій вершині кам’яної піраміди, над якою дув прохолодний вітерець. Далі Ґейдвіг помітила ось що: на протилежному кінці столу височило чорне крісло, а зліва від неї був такий самий стілець, на якому сиділа вона сама. Нікого більше не було.
Минуло декілька хвилин, і Ґейдвіг знову побачила, до якої міри оманлива зовнішність речей у цьому місці. Кришка столу розкрилася, та перевернулася. Замість дошок виявився мармур. Після того як знизу з’явилися сервовані таці з їжею на тарелях з саксонської порцеляни, половинки кришки зімкнулися. Таць було тільки дві, одна з них під’їхала до Ґейдвіг, а друга – до вільного стільця. На тарілці у Ґейдвіг були два великі гарячі тости з сиром та кава з вершками, і вона не вагаючись, почала їсти. Це не нагадувало звичний для неї джанк, який вона споживала останні місяці тусуючись у різних генделиках або купуючи їжу з рук на вулиці. Від бажання з’їсти усе за одну мить стримувала сукня. Не встигла дівчина схопити тост руками та відкусити від нього величезний шматок, як сукня стисла її з усіх боків – так тісно, що вона була змушена виплюнути їжу на тарілку. Сукня ослабила свої тісні обійми тільки після того, як Ґейдвіг узяла виделку та ніж і почала споживати тости маленькими нарізаними шматочками. Не краще вийшло із кавою. Вершки були у окремій посудині. Тремтячими пальцями Ґейдвіг узяла її та пролила на сукню одну краплю. Від цього одяг, напевно, оскаженів, бо він раптом стиснув ту, що його носила, з такою силою, що Ґейдвіг ледве не задихнулася. Сукня відпустила її швидко. Після цього дівчині розхотілося вершків і вона повільно, пам’ятуючи досвід з тостами, допила каву.
– А ти починаєш робити успіхи, мені подобається, як це ти робиш. Цікаво за тобою спостерігати, – заговорив вже знайомий голос. – Я почав було думати, що твій працедавець помилився, коли обрав тебе за рекомендацією Макса, а зараз я вже маю іншу думку щодо тебе. Ти дійсно схожа на самицю кроля у сукні.
Він засміявся.
Ґейдвіг не зрозуміла, яким чином з’явився він. Його звичка розчинятися у темряві вже не так дивувала її, як минулої ночі, проте як вона змогла побачити його, все є залишалася для неї загадкою, бо не було чути жодного кроку або звуку, з яким рухають стільці. Зараз вона бачила незнайомця перед собою і не розуміла, чого злякалася. Готувалася до зустрічі з чортом, а бачить перед собою звичайну людину, яка п’є каву та розбиває антикварну куліжанку об кам’яну кришку столу. Почувши про крільчиху, Ґейдвіг різко встала, але була змушена впасти на стілець, бо сукня знову нагадала їй про своє існування.
– Навіщо ж так ображатися? – спокійно спитав чоловік. – Тебе навіть не цікавить, яку роботу тут тобі можуть запропонувати?
Ґейдвіг трошки прийшла до тями після чергового катування сукнею. Її очі вже звикли до присмерку приміщення і вона перевела погляд на чоловіка. Високий, з довгим білявим волосся, що падало на лоба, очі, кольору морської хвилі, прямий дещо довгий ніс, який надавав його обличчю шарму у поєднанні із здоровим скепсисом. Щодо одягу, так можна було б одягнутися для походу на пікнік, а не на ділову зустріч – звичайні темно-сині джинси, футболка хакі та кроси. І на додаток до цього – той перстень який вона бачила учора. Ґейдвіг нічого вже не розуміла. У цидулці було сказано про бездоганний вигляд, але незнайомця це не стосувалося. Вона мала бути зразком для чогось або когось – і нікого більш немає, крім неї та того чоловіка. Вона вирішила спитати, де ж сам Працедавець В, коли помітила, що починає контролювати себе під впливом однієї думки про жахливу сукню. Тому питання залишилося незаданим.
Тим часом чоловік дістав течку і продивився в ній якісь папери. Нарешті він дістав один з них і разом із ручкою простягнув Ґейдвіг. Вона змогла прочитати його, бо літери було надруковано люмінесцентною фарбою.
«Я, …, …. місяць, … рік народження надаю це письмове забов’язання не розголошувати усе почуте і побачене мною без особистої згоди пана В., який є моїм працедавцем. Якщо я порушу – з умислом чи за його відсутності, та у будь якій формі – відповідний договір, я відповідатиму особисто перед моїм роботодавцем за цей інцидент, і він матиме усі повноваження до вживання будь-яких санкцій щодо усунення перешкод, що заважають його успішності».
Ґейдвіг нічого не зрозуміла. Вона ще й ще перечитувала документ, здавалося, вона була шокована прочитаним. Вона здивовано поглянула на незнайомця. Він спокійно дивився на неї.
– Я це повинна підписати? – спитала вона.
– Так, бо якщо не буде підпису не буде і відомостей про нову роботу, не кажучи вже й про саме твоє влаштування, а далі – в тебе невеликий вибір, сама розумієш.
Дійсно, Ґейдвіг розуміла. Грошей катма, з апартаментів завтра виженуть, йти нікуди. Макс не Макс яка їй різниця, що буде потім. Вона не вагаючись поставила на папірці свій підпис та повернула його незнайомцю. Він лагідно до неї посміхнувся і продовжив:
– Зовсім інша справа. Чомусь я знав, що саме ти погодишся. Твоє ім’я, Ґейдвіг, мені знайоме від Макса. Про тебе мені відоме усе, але я дещо хочу почути від тебе, бо це прискорить справу. Я ж назвусь, коли сам вважатиму за потрібне. Отже, тебе відрахували з факультету мистецтв, можна поцікавитися за що?
– Нагримала на тупого діда, який вважає себе академіком та експертом. Йому не подобалися мої випускні витвори, маразматик помішан на думці, що сучасний автор мертвий і не має власної думки. Сказав, що мої скульптури – несмак та профанація естетизму. Він ще ректором виявився. Усі у нього як миші бігали. Мене не відрахували, я випустилася, а от диплому так і не отримала. Якщо тут пита…
